Школа ...  Сім’я ...  Проблеми ...  Як вічно існує день і ніч, людина та її тінь, так і життя неможливе без проблем. Проблема батьків і дітей – одна з вічних проблем. Аби вирішити її, необхідно побачити наших дітей серцем, зрозуміти, в чому наші власні помилки і помилки наших дітей.

   Дитина – це найдорожче в нашому житті; це і скарб, і таємниця, і божественна краплинна, котра промовляє своїми оченятами: « Я прийшла в цей світ. Полюбіть мене, допоможіть мені, навчіть мене. Я є Всесвіт. Я – цілий світ. Я щира, я ще не знаю заздрощів і обману. Збережіть мене.» У кожній дитині від народження закладені зернини добра і зла. І як нам, кому доля подарувала дітей, викорінити зло і дати прорости добру?

    Можливо, відповідь у нас самих? Ми, дорослі, маємо те, чого нема у наших дітей  - життєвий досвід. Але і у дітей є те, чого немає у більшості з нас – кольорове сприйняття світу. Чи знайдеться у світ людина, яка проміняє своє дитинство на кар’єру, гроші, комфорт. Дитина з розумом зрілої людини, з її відчуттям – нещасна, проте зріла людина із здатністю бачити веселку у чорно-білому світі – щаслива. І головне, на мою думку, дати дітям зрозуміти: «Я – людина, і тому я не можу образити іншу людину, я повинна її любити». І чи можуть називатися людьми ті з батьків, які не здатні, а скоріше, не хочуть, відшукати в дитині щось таке, за що її можна любити.

      Очевидно, першооснова вирішення всіх проблем – любов і розуміння: як з боку батьків, так і з боку вчителів. Вчитель, перш за все, повинен любити дітей, адже нема в школі професії хімік, фізик, математик. Є одна велика професія – Вчитель, а потім вже вчитель з окремої дисципліни. Призначення вчителя я розумію так: « Я – вчитель, ось мої діти, діти, яких я люблю, хоч вони всі такі різні, і я постараюсь передати їм все те, що знаю і вмію». Якщо учні відчувають нашу вчительську любов, вони і ми щасливі.На себе у своєму предметі потрібно ставити на найвищі щаблі, а піднести свій предмет до серця дитини. Адже для дітей, перш за все, існує вчитель, а вже потім – ставлення до предметів. І дуже прикро, що часто ми нагадуємо Вірку Сердючку: «Так, Геля, щоб зараз у залі був тигр, не знаю, як ти це зробиш, чи з допомогою чарівної палички, чи візьмеш квітку – семицвітну. Аби був тигр.»  І в результаті Геля перемальовує свиню в тигра. Може це і смішно, та коли вчитель дає учням прочитати книгу, якої немає в бібліотеці, або в якій 300 сторінок, а інший задає чотири задачі, а третій – два тексти з іноземної мови – і все це на один день – це трагедія. І дітям нічого не залишається як піднести свиню. Не той винен, хто не виконав неможливого, а той хто наказав це виконати. Той, хто має владу, повинен давати розумні накази. Добрий вчитель зможе навчити дітей і без підручника, він передасть їм свої знання.

    Пригадаймо слова польського письменника Бруно Ясенського: « Не бійся ворогів – у гіршому випадку вони можуть вбити. Не бійся друзів – у гіршому випадкому вони можуть тебе зрадити.  Бійся байдужих – вони не вб’ють і не зрадять, але тільки з їхньої мовчазної згоди існують на землі зрада і вбивство. » Так кожен з нас не врятує увесь світ, жодна людина не опанує всіма науками.  Та коли матір Терезу запитали: «скільки зможу, стільки зберу». Ніхто не вимагає від нас врятувати увесь світ, хай кожен, скільки зможе, стільки і врятує. Не можна казати дитині: ти нікчема, а я мудрий. Мудрість полягає у тому, щоб дитина не відчувала себе нікчемою, а зрозуміла, що може стати кращою. І коли ми зрозуміємо, що найбільше від наших слів і дій страждають ті, хто нас любить, коли ми замислимося, яку часто зганяємо зло на тих, хто не дасть здачі, коли ми станемо більш чуйними і терпимішими один до одного, і до своїх дітей зокрема, -  проблеми зникнуть самі собою.

     Не з висоти п’єдесталу потрібно вказувати дітям на їхні помилки, а потрібно зійти на землю, простягти руку нашим дітям і сказати: «Ходи зі мною, крок за кроком, я возведу тебе на вершину гуманізму, твої кроки ще невпевнені, але ти не бійся, я сам так починав. Ти спіткнувся – не хвилюйся, я тебе підтримаю, бо я знаю, що таке впасти. Тобі боляче – не плач, я залікую твої рани, як залікували мої Віра, Надія, Любов».

     І тоді діти повірять в нас і в себе. Вони навчаться мріяти, але при цьому не ставати рабами своїх мрій; вони навчаться мислити, але не возвеличувати своїх думок; вони навчаться розуміти свої поразки і вибачати інших; і вони не дадуть позбути себе крил, вони зрозуміють, що доля вимагатиме від них саме польоту,  а не тихих кроків з понуреною головою; вони будуть мужніми  в хвилини слабості і залишаться людьми в хвилини перемог. І тоді вони будуть благородними, бо благородству навчили їх ми.

Себе в руках завжди тримати –

Ось справжнє благородство,

Глухих, сліпих не ображати –

Ось справжнє благородство.

Неблагородство – наступити на груди бідному,

Що впав,

Ні руки впалому подати –

Ось справжнє благородство.

   І хочу завершити словами Достоєвського: « Вірую,, царство думки і світла здатне воцаритись в нас, краса врятує світ. Головне – люби інших, ось, що головне…»